125 років від дгя народження П.Г. Тичини "Починаючи з початку - означає жити"

Життя та творчість Павла Тичини

(1891-1967)

 

 Поет світового масштабу;

дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа;

хліборобський (селянський) Орфей;

бард Центральної Ради.

Народився в с. Піски Чернігівської області в родині дяка. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін.

Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією.

Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом).

Павло Тичина — один із найвидатніших українських поетів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, радянське будівництво, бачив мир і війни — і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу — поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії.

Перша друкована збірка Павла Тичини — «Сонячні кларнети» вийшла на початку 1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер —

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче —

Хліба... й то нема.

Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займатися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душевний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця намріяла.

Душа причастилася кротості трав Добридень я світу сказав!

Наступна строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя:

Струмком серед гаю як стрічка На квітці метелик мов свічечка Хвилюють, маюють, квітують поля —

Добридень тобі, Україно моя!

Ентузіазм молоді можна черпати з його віршів повними долонями — Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги,

Гей, життя, виходить на бій,

Пожартуєм для розваги!

В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів при­роди в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм.

Навчаючись найкращих, наймелодичніших поетичних прийомів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно проступав шляхом мистецького становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль.

 

181 рік від дня народження С.Руданського,поета, сатирика,гумориста "Повій вітре на вкраїну"

Степан Руданський

1834 — 1873

Народився С. В. Руданський в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі 6 січня 1834р. у родині сільського священника. Після початкової науки в дяка майбутній поет вчився у Шаргородській бурсі (1842 — 1849) та Подільській духовній семінарії (1849 — 1855). Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856р. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 50 — 60-х роках працювали С. П. Боткін, І. М. Сєченов та інші молоді передові вчені.В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів. За роки перебування в Петербурзі Руданський утвердився на демократичних світоглядних позиціях, остаточно сформувався як народний письменник.Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського — поета. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861р. і де сподівався поправити своє підточене здоров’я. З 1861 по 1873р. Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.Знайомство з поетом і композитором П. Ніщинським, художником І. Айвазовським, поетом та істориком М. Костомаровим, поетом А. Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лєрмонтов).

Помер С. Руданський 3 травня 1873р. і похований в Ялті на Массандрівському кладовищі.

С. Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857 — 1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 — 1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858 — 1859) і рукопис, який 1861р. мав уже цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), ульвівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895 — 1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В. Левицького), А. Кримського та І. Франка. Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972 — 1973).Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стусівські читання "І горів, і яснів,і страждав,і трудився для свого народу"

Василь Стус

(1938-1985)

поет-шістдесятник

Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині.

Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті.

Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті.

У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.

З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі.

У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві.

Бере участь у роботі Клубу творчої молоді.

За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури.

Відтоді не надрукували жодного рядка.

У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро.

У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві.

У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».

У 1972р. разом з іншими укр. поетам  його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання.

Після повернення відмовився від радянського громадянства.

У 1979р. повертається та працює у Києві.

У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.

Твори:

- Зимові дерева

- Крізь сотні сумнівів я йду до тебе

- Господи, гніву пречистого...

- Дорога болю: поезії

- О земле втрачена, явись...

- Мені зоря сіяла нині вранці

ПРАЗНИК ПАРАСКИ

ПРИСТОЛЬНИЙ ПРАЗНИК ПАРАСКИ

 В цей день 10 листопада було проведено освячення храму села Городище.

Історія виникнення свята.

Параска родом із Іконії (Мала Азія),вихована в благополучній сім'ї .Батьки назвали її Параскою (в перекладі з грецької п'ятниця) в честь того що вона народилася в п'ятницю -день страждання Спасителя. Вона дала обітницю безбрачія і вирішила посвятити своє життя спілкуванню язичників. За проповідь істинної віри її привели до правителя та запропонували поклонитися ідолам. За надією на Бога свята відхилила цю пропозицію, тоді правитель сказав :"перестань говорити безумні слова і я помилую твою вроду та помилую юність твою", "не щади тимчасової вроди, сказала свята. Сьогодні вона цівте, а ранком зів'яне. Помилуй краще себе, а то готовиш собі вічні муки". Після її молитви ідоли вщент всі розпалися. Але мученики не вгамувалися і після довгих мук мученицю казнили відрубавши голову в 290 році.

Їй моляться про зцілення дітей.

Легенда села Городище

 ЛЕГЕНДА

Під час Японсько - Фінської війни село виникло на пагорбі під лісом, ще десь в 13 ст. і звалось воно Курені. Один із поселенців  села  воїн на прізвище Войнич переселився із своєю сім'єю ближче до річки в долину, а за ним і усі переселенці. Село почало  розбудовуватися і назване було Вонячином. В 20-30 рр появилися будови по другу сторону річки в центрі, і почали засилятися люди в село. Перші вулиці називалися від родинних поселенців : Франчуки, Бабії, Кулики,Вивіз.Перед війною налічувалося уже в селі багато дворів. Під час війни було відбудовано ГОРОДИСЬКО, яке мало підземні ходи до Літина та Хмільника. В 60-их роках село перейменували в Городище,в честь "Городиська".

Історія села Городище

   Радянську владу в Городищі проголосили в 1918 до 1920 рр., село було центром діяльності ватаги Шепеля. В 1930 році в Городищі утворився колгосп ім. Шевченка.

В липні 1941 року в село прийшли фашисти і окупували його до 20 березня 1944 року. Вроки окупації тут діяв партизанський загін, що дислокувався в Уладівських лісах на фронтах Другої Світової війни. В післявоєнний період у 1951 році в селі на р.Згар була побудована гідроелектростанція ,що забезпечувала струмом весь Літин ,Городище,Сосни,Садове та Селеще.

   Навесні 1957 р.Городище увійшло до складу радгоспу "Україна".

  У1757 р. в Вонячині була збудована дерев'яна церква, яку зруйнували в 1933 р. В 1999 р. розпочалося будівництво нової церкви  на тому ж самому місці.

В 1993-94 рр. в Городищі був збудований молитовний будинок баптистів.

  В Городищі на сьогоднішній день діє загальноосвітня школа 1-3 ступенів, збудована у 1972 році. Перша ж  церковно - приходська школа відкрилась у селі в 1876 році.

  Із культурно - освітніх закладів в селі є клуб, який побудований в 1960 році. В 70 р. при будинку культури діяв драматичний гурток, який   славився постановками, цікавими драмами, п'єсами. В селі є дві бібліотеки: шкільна та сільська бібліотека.

Після революції в Городищі було побудовано медпункт на дві кімнати. У 1987 р. ФАП перейшов у нове приміщення. Зараз тут працюють фельдшер, акушерка та санітарка.

 

    Село Городище розташоване в семи кілометрах від Літина по обох берегах річки Згар,в мальовничій місцевості. Свою теперішню назву поселення дістало в 1949 році, від назви давньої кріпості "городище", залишки якої знаходяться на південно - західній околиці села. Побудовано воно десь у 1600 р.,з метою захисту від турецьких поневолювачів .До 1949 року село мало назву Вонячин.В памяті місцевих старожилів збереглася цікава версія походження цієї назви .За переказами село виникло на горбі під лісом ще десь в 13 ст.,і  звалося Курені.Один із посеоенців села на прізвище Войнач переселився зі своєю сім'єю ближче до річки в долину, а потім інші жителі покинули Курені, перебравшись ближче до Войнача.Згодом нове поселення стало називатися Вонячин.

   В 1556 році село Городище належало пану Язловецькому, в 1578 році володарем поселення став пан Ясовський,аж потім село ввійшло до складу Хмільницького староства.

   В кінці 18 ст. на початку 19 ст.орендними володарями блули графи Холоневські, які одержали його в довгострокову оренду від цариці Катерини -11, а в 1838 році село стало волордіннями державного майна населення 1416 осіб.

   Основою господарської діяльності селян було землеробство, ткацтво,бондарство, бджільництво,лісорубний промисел. В Вонячині ткали полотно та робили суккно із овочевої шерсті для потреб усього повіту. Був в селі водяний млин, який належав Міністерству Державного Майна. За селом у лісі був великий лісопильний завод, який постачав сировину на суднобудівельні заводи Одеси. До цих пір ця територія зберегла назву  "Корабельщина".Старожили розповідають , що тут росли такі дуби, що чотири чоловіка ледь могли обіняти.Завод був знищений під час війни.

   В 1950 р. у селі було побудовано приміщення де розмістився промисловий та продуктовий магазин. Нині тут залишився продуктовий магазин, а в 1999 році відкрилось сільське кафе.

  В селі діє  деревообробна майстерня. Багате село на водойми, загальна площа яких складає 90 га. Тут розводять і вирощують рибу.

  Станом на 1 січня 2016 року в Городищі нараховується 594 двори (з низ 519 жилих),населення 1312 чоловік,із них дітей до 15 років - 248.

      Городищенська сiльска бiблiотека була збудована у 1959р.Займае площу 52         м.кв.Знаходиться в центрi села в одному примiщенi з магазином "Людмила". Бібліотекар – Крива Валентина Іванівна,стаж роботи -13 років,освіта середня.

Протягом  2015 року  в бібліотеку находили такі газети та журнали, як: «Літинський вісник», «Вінничанка», «Казковий вечір», «Ліза» , «Дім,Сад,Город».

В бібліотеці обслуговуються діти, юнаки та дорослі.

Фонд бібліотеки розташований згідно таблиці ББК. Оформляються книжкові виставки,тематичні полички. Організовуються різного типу масові заходили для населення.