Куточок по народознавству

День народження Т.Г.Шевченка "Наш край історії скарбниця,тут б’ється серце кобзаря"

Видатні жінки епохи "Єдине ціле жінка і весна - найдосконаліше творіння світу"

В  Городищенській громаді відбувся концерт 

присвячений дню весни, в якому взяли участь  діти села.

Соборна наша Україна одна на всіх,як оберіг

День Соборності України: історія виникнення.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішня суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державностіДвадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які, віддаляючись, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності.Саме того зимового дня в золотоверхому Києві під перегук дзвонів Святої Софії було ухвалено рішення про об'єднання двох, розділених історичною прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: "Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.Оцінюючи тоді цю важливу подію, відомий український політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов писав: "Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах".Проте, як відомо, тоді українському народу не вдалося реалізувати свій історичний шанс. У тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах об'єднання завершити не вдалося. Україна залишалася бездержавною, роз'єднаною етнічно, роздертою територіально, поневоленою національно. Втрата державності знову перетворила соборність українських земель на ідеал, невтілену мрію, одвічне бажання. На щастя, ті часи для України вже минули. Твердо віримо, що назавжди.Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної само-ідентифікації, становлення політичної нації.Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним не контроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, не експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою владу чужі землі".Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху - Українська Національна Рада та Директорія УНР - ще 1 грудня 1918 року уклали Перед-вступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

 

У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: "По лінії з'єднання не було між нами двох думок". І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.Якщо події кінця Першої світової війни спричинили крах об'єднавчих зусиль українського народу, то Друга світова війна стала каталізатором збирання роз'єднаних частин України. Вони потрапили в орбіту геополітичних інтересів двох антагоністичних тоталітарних режимів - радянського і фашистського.У результаті нового перерозподілу Європи у 1939 році західноукраїнські землі були інкорпоровані до складу СРСР. Безперечно, тодішнє радянське керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи територіальний тулуб держави, найменше турбувалося про соборність України та етнічну консолідацію українців. Якраз навпаки, воно розуміло, що західноукраїнське населення, особливо галичани, несуть на східні терени республіки небезпеку поширення "українського буржуазного націоналізму". Звідси й такі жорстокі методи "комунізації", масові репресії, численні депортації населення, братовбивче повоєнне упокорення Західної України.Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва СРСР, об'єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення освітнього рівня людей тощо.Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх західних співвітчизників. Долаючи суцільні ідеологічні загати, їхня ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли національному пробудженню.Безперечно, "золотий вересень" 1939 року не став ідеалом соборницьких устремлінь західноукраїнського населення. Йому набагато ближчим і зрозумілим був січневий Акт Злуки 1919 року. Не випадково, що одно з перших авторитетних громадських об'єднань краю, Галицька асамблея, ще на початку 1990-х років у своїй ухвалі "Про єдність українських земель" правовим підґрунтям входження західноукраїнських земель до України назвала саме Акт Злуки. У тому, що на Всеукраїнському референдумі східні та західні українці проголосували за незалежну, суверенну державу, теж простежується ідейна спадщина злуки, національна воля єдиного народу.При всій неоднозначності сталінського "внеску" в об'єднання українських земель, не можна заперечити, що при-радянське співжиття українців в одній республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та національного самоусвідомлення.Вони й стали базовими для динамічного процесу оформлення незалежності України як суверенної, соборної держави. Завдяки тому вона має повнокровну територію, усталені кордони і мирне життя громадян.Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз'єднувальної межі між Заходом і Сходом України.Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.

Гіпертрофія цього явища в сучасних умовах може породжувати сепаратистські настрої місцевих еліт, відцентрові тенденції політичного й економічного характеру.Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації та корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням полі-етнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.Незалежна Україна наприкінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень.Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: "Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі". Його слова справді стали пророчими.В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося: "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка". І хоча цій благородній ідеї не судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років відіграли визначну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності історичної державотворчої традиції, сформували підґрунтя для відродження сучасної незалежної, соборної України.На цьому підґрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід України.Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішня суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

 

 

145 років від дня народження Лесі Українки "Крізь терни до світла"

Леся Українка

                                           (1871-1913)

 

Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач

Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.

Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.

6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.

Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.

У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».

Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.

Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.

Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.

Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

Збірки:

«На крилах пісень» (1893)

«Думи і мрії» (1899)

 

 

125 років від дгя народження П.Г. Тичини "Починаючи з початку - означає жити"

Життя та творчість Павла Тичини

(1891-1967)

 

 Поет світового масштабу;

дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа;

хліборобський (селянський) Орфей;

бард Центральної Ради.

Народився в с. Піски Чернігівської області в родині дяка. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін.

Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією.

Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом).

Павло Тичина — один із найвидатніших українських поетів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, радянське будівництво, бачив мир і війни — і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу — поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії.

Перша друкована збірка Павла Тичини — «Сонячні кларнети» вийшла на початку 1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер —

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче —

Хліба... й то нема.

Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займатися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душевний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця намріяла.

Душа причастилася кротості трав Добридень я світу сказав!

Наступна строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя:

Струмком серед гаю як стрічка На квітці метелик мов свічечка Хвилюють, маюють, квітують поля —

Добридень тобі, Україно моя!

Ентузіазм молоді можна черпати з його віршів повними долонями — Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги,

Гей, життя, виходить на бій,

Пожартуєм для розваги!

В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів при­роди в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм.

Навчаючись найкращих, наймелодичніших поетичних прийомів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно проступав шляхом мистецького становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль.

 

181 рік від дня народження С.Руданського,поета, сатирика,гумориста "Повій вітре на вкраїну"

Степан Руданський

1834 — 1873

Народився С. В. Руданський в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі 6 січня 1834р. у родині сільського священника. Після початкової науки в дяка майбутній поет вчився у Шаргородській бурсі (1842 — 1849) та Подільській духовній семінарії (1849 — 1855). Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856р. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 50 — 60-х роках працювали С. П. Боткін, І. М. Сєченов та інші молоді передові вчені.В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів. За роки перебування в Петербурзі Руданський утвердився на демократичних світоглядних позиціях, остаточно сформувався як народний письменник.Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського — поета. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861р. і де сподівався поправити своє підточене здоров’я. З 1861 по 1873р. Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.Знайомство з поетом і композитором П. Ніщинським, художником І. Айвазовським, поетом та істориком М. Костомаровим, поетом А. Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лєрмонтов).

Помер С. Руданський 3 травня 1873р. і похований в Ялті на Массандрівському кладовищі.

С. Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857 — 1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 — 1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858 — 1859) і рукопис, який 1861р. мав уже цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), ульвівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895 — 1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В. Левицького), А. Кримського та І. Франка. Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972 — 1973).Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стусівські читання "І горів, і яснів,і страждав,і трудився для свого народу"

Василь Стус

(1938-1985)

поет-шістдесятник

Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині.

Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті.

Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті.

У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.

З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі.

У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві.

Бере участь у роботі Клубу творчої молоді.

За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури.

Відтоді не надрукували жодного рядка.

У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро.

У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві.

У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».

У 1972р. разом з іншими укр. поетам  його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання.

Після повернення відмовився від радянського громадянства.

У 1979р. повертається та працює у Києві.

У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.

Твори:

- Зимові дерева

- Крізь сотні сумнівів я йду до тебе

- Господи, гніву пречистого...

- Дорога болю: поезії

- О земле втрачена, явись...

- Мені зоря сіяла нині вранці

ПРАЗНИК ПАРАСКИ

ПРИСТОЛЬНИЙ ПРАЗНИК ПАРАСКИ

 В цей день 10 листопада було проведено освячення храму села Городище.

Історія виникнення свята.

Параска родом із Іконії (Мала Азія),вихована в благополучній сім'ї .Батьки назвали її Параскою (в перекладі з грецької п'ятниця) в честь того що вона народилася в п'ятницю -день страждання Спасителя. Вона дала обітницю безбрачія і вирішила посвятити своє життя спілкуванню язичників. За проповідь істинної віри її привели до правителя та запропонували поклонитися ідолам. За надією на Бога свята відхилила цю пропозицію, тоді правитель сказав :"перестань говорити безумні слова і я помилую твою вроду та помилую юність твою", "не щади тимчасової вроди, сказала свята. Сьогодні вона цівте, а ранком зів'яне. Помилуй краще себе, а то готовиш собі вічні муки". Після її молитви ідоли вщент всі розпалися. Але мученики не вгамувалися і після довгих мук мученицю казнили відрубавши голову в 290 році.

Їй моляться про зцілення дітей.

Легенда села Городище

 ЛЕГЕНДА

Під час Японсько - Фінської війни село виникло на пагорбі під лісом, ще десь в 13 ст. і звалось воно Курені. Один із поселенців  села  воїн на прізвище Войнич переселився із своєю сім'єю ближче до річки в долину, а за ним і усі переселенці. Село почало  розбудовуватися і назване було Вонячином. В 20-30 рр появилися будови по другу сторону річки в центрі, і почали засилятися люди в село. Перші вулиці називалися від родинних поселенців : Франчуки, Бабії, Кулики,Вивіз.Перед війною налічувалося уже в селі багато дворів. Під час війни було відбудовано ГОРОДИСЬКО, яке мало підземні ходи до Літина та Хмільника. В 60-их роках село перейменували в Городище,в честь "Городиська".

Історія села Городище

   Радянську владу в Городищі проголосили в 1918 до 1920 рр., село було центром діяльності ватаги Шепеля. В 1930 році в Городищі утворився колгосп ім. Шевченка.

В липні 1941 року в село прийшли фашисти і окупували його до 20 березня 1944 року. Вроки окупації тут діяв партизанський загін, що дислокувався в Уладівських лісах на фронтах Другої Світової війни. В післявоєнний період у 1951 році в селі на р.Згар була побудована гідроелектростанція ,що забезпечувала струмом весь Літин ,Городище,Сосни,Садове та Селеще.

   Навесні 1957 р.Городище увійшло до складу радгоспу "Україна".

  У1757 р. в Вонячині була збудована дерев'яна церква, яку зруйнували в 1933 р. В 1999 р. розпочалося будівництво нової церкви  на тому ж самому місці.

В 1993-94 рр. в Городищі був збудований молитовний будинок баптистів.

  В Городищі на сьогоднішній день діє загальноосвітня школа 1-3 ступенів, збудована у 1972 році. Перша ж  церковно - приходська школа відкрилась у селі в 1876 році.

  Із культурно - освітніх закладів в селі є клуб, який побудований в 1960 році. В 70 р. при будинку культури діяв драматичний гурток, який   славився постановками, цікавими драмами, п'єсами. В селі є дві бібліотеки: шкільна та сільська бібліотека.

Після революції в Городищі було побудовано медпункт на дві кімнати. У 1987 р. ФАП перейшов у нове приміщення. Зараз тут працюють фельдшер, акушерка та санітарка.

 

    Село Городище розташоване в семи кілометрах від Літина по обох берегах річки Згар,в мальовничій місцевості. Свою теперішню назву поселення дістало в 1949 році, від назви давньої кріпості "городище", залишки якої знаходяться на південно - західній околиці села. Побудовано воно десь у 1600 р.,з метою захисту від турецьких поневолювачів .До 1949 року село мало назву Вонячин.В памяті місцевих старожилів збереглася цікава версія походження цієї назви .За переказами село виникло на горбі під лісом ще десь в 13 ст.,і  звалося Курені.Один із посеоенців села на прізвище Войнач переселився зі своєю сім'єю ближче до річки в долину, а потім інші жителі покинули Курені, перебравшись ближче до Войнача.Згодом нове поселення стало називатися Вонячин.

   В 1556 році село Городище належало пану Язловецькому, в 1578 році володарем поселення став пан Ясовський,аж потім село ввійшло до складу Хмільницького староства.

   В кінці 18 ст. на початку 19 ст.орендними володарями блули графи Холоневські, які одержали його в довгострокову оренду від цариці Катерини -11, а в 1838 році село стало волордіннями державного майна населення 1416 осіб.

   Основою господарської діяльності селян було землеробство, ткацтво,бондарство, бджільництво,лісорубний промисел. В Вонячині ткали полотно та робили суккно із овочевої шерсті для потреб усього повіту. Був в селі водяний млин, який належав Міністерству Державного Майна. За селом у лісі був великий лісопильний завод, який постачав сировину на суднобудівельні заводи Одеси. До цих пір ця територія зберегла назву  "Корабельщина".Старожили розповідають , що тут росли такі дуби, що чотири чоловіка ледь могли обіняти.Завод був знищений під час війни.

   В 1950 р. у селі було побудовано приміщення де розмістився промисловий та продуктовий магазин. Нині тут залишився продуктовий магазин, а в 1999 році відкрилось сільське кафе.

  В селі діє  деревообробна майстерня. Багате село на водойми, загальна площа яких складає 90 га. Тут розводять і вирощують рибу.

  Станом на 1 січня 2016 року в Городищі нараховується 594 двори (з низ 519 жилих),населення 1312 чоловік,із них дітей до 15 років - 248.

      Городищенська сiльска бiблiотека була збудована у 1959р.Займае площу 52         м.кв.Знаходиться в центрi села в одному примiщенi з магазином "Людмила". Бібліотекар – Крива Валентина Іванівна,стаж роботи -13 років,освіта середня.

Протягом  2015 року  в бібліотеку находили такі газети та журнали, як: «Літинський вісник», «Вінничанка», «Казковий вечір», «Ліза» , «Дім,Сад,Город».

В бібліотеці обслуговуються діти, юнаки та дорослі.

Фонд бібліотеки розташований згідно таблиці ББК. Оформляються книжкові виставки,тематичні полички. Організовуються різного типу масові заходили для населення.